Білі лебеді

 З давніх-давен через село Медвин полягає лебединий шлях.

Коли запахне відталою землею і березовим соком, птиці, розколихуючи повітря, приносили на святкових крилах вологе тепло. Іноді лебеді падали недалеко від села на прибутну воду, близько підпускали до себе дітвору й дорослих. Потім птиця, струшуючи живі краплини, розгонисто підіймалася вгору, а людина, роняючи піт, хилилася в роботі низько до землі. Проте їй ще довго-довго ввижались оті сонцем перемиті віщуни тепла, що на крилах приносять весну.

У таку пору дівчата-підлітки виводили веснянки. А в небі все тягнулись лебеді, зрідка гублячи на землю притерте в дорозі пір’я. По землі розбризкувались підсніжники, а над нею дзвеніла урочиста лебедина пісня. Птахи низько пролітали над хатами, що біліли між деревами і, здавалося, теж збиралися кудись летіти.

 

Гомін води

 Відходили все далі й далі зрадливі вітряні дні, і вже з другого ранку вони їхали царством весни – адже був кінець квітня!

Весна гомоніла навколо них, вода гоготіла, гурчала струмками по ярках і пагорках, неспокійно ворушилися ріки, немов ремствували на береги, і, набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, і розливалися на всю міць, на всю широчінь, ген-ген заливаючи луки. Дерева і кущі стояли по коліна в воді, і де-не-де поодинокі рибалки плавали на своїх маленьких човниках між тими деревами, вибираючи місце для ловів.

З дитячих років найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води, цвіріньканням перших пташок, жадобою цвіту, росту кожного дерева, кожного кущика, кожної билинки. І її також особливо охоплювала жадоба росту, життя.

 

День із життя

 Дмитро Петрович йшов серед поля. Легкий, без підшивки піджак на руці. Солом'яний бриль, білі штани й сандалі на тонкій підошві. Надималася на плечах полотняна сорочка, бо вітер залітав у відкриту пазуху.

Йшлося добре. Горби пливли і зеленими хвилями били об сині обрії. Молоде передлітнє сонце світило з незахмареної високості. Жита викинули колосся. Воно було ніжне й гладеньке, як дитячі пальчики. І жита торкалися тими пальцями сонячних довгих струн, і проміння, здавалося, грало, як золота арфа. Невисокі рядки пшениці росли кущисто. Вони теж викинули колосся, гранчасте, вузлувате. І ноно своїми гостренькими вусиками чіплялося за сонячне проміння.

Він ішов, облитий вітром і сонцем, під тінню жайворонкової пісні. Ішов у Волицю — село під Яремчею, де вчителював останні роки.

 

Дивний світ

У цьому світі дивне усе: квітка і плід, вітер і зірка, краплина води і найдрібніша піщинка. Та, мабуть, для самої людини немає нічого дивнішого, ніж вона сама. От, здавалося б, кого вона краще знає, о як не себе. Адже сама з собою не розлучається ні вдень, ні вночі, під своїм-таки поглядом їсть і п'є, і не спускає з себе ока ніколи і ніде.

Бачить на своїй шкірі кожну волосинку й кожну плямочку; чує, як б'ється її серце; відчуває, як народжується в голові кожна думка і навіть натяк на думку. І все ж таки, мабуть, немає для людини нічого таємничішого і загадковішого, ніж вона сама. Ось розгадана ще одна таємниця. Вже, напевне, можна було б осягнути всю глибину її душі... Але ж ні, несподівано постають нові загадки.

 

 

Диктант на тему жовтень

 Жовтень був мінливим. То сонце пригрівало опустілі поля, то вітер гнав швидкі хмари понад землею. Вологе опале листя ранками ставало крихким, тому що почалися заморозки. Але чи під сонячним небом, чи під низькими хмарами земля спокійно відпочивала.

Піднятий зяб був чорний і бархатистий, а озимина лежала зеленим шовком. І зелень її була по-весняному свіжа і пружна.

А в лісах і на лугах помирали трави. Спочатку вони розгорялися в осінній пожежі й мінилися багряно-золотим суцвіттям, а потім то сохли під сонцем, то мокли під дощем, тому-то потемніли і припали до землі.

У лісі стало і просторніше, і світліше. Поміж кронами дерев вільніше просвічувалась синява неба. Кокетливо виглядали кетяги калини з-поміж різнокольорового листя. Вони не тільки прикрашали осінній ліс, а й не давали розгортатися смутку в душі людини.

 

Зійшло сонце

Вже давно зійшло сонце. Велике й червоне, воно ходило між дубами й осичиною. І Катря подумала, що найліпше йти їм з Данилком за сонцем. 1 сонце обов'язково приведе їх до доброго лісника. Але те сонце втікало та й утікало, наче бавилося з дітьми.

Враз перед ними запалахкотіла червона калина. Налита сонцем, вона зависла над усім лісом: над деревами, кущами, снігом і над дітьми.

Вони почали їсти калину. Катря пригинала гілля, а Данилко хапав ягоди жменями і пакував їх у свій маленький ротик. Ягідки з морозу тріщали на його молочних зубах, аж стікало по бороді. Вони об'їдали її, як пташки.

І здавалося, що Катря й Данилко ласують не кетягами ягід, мабуть, це саме сонце розбризкалося й стало калиновими ягідками, і вони Їдять ту смакоту.

 

Зріст знань 7 клас

Андрій чекав: ось-ось поїзд одірветься од річки й помчить кудись убік, через гори й ліси. Хай би отак ішов і йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, ніде не зупиняючись. Хай би віз його аж до краю війни.

Але війна не мала ні кінця, ні краю. Вона була скрізь: у селах і містах, у небі й на землі, у душах і в серцях. Від війни не втікали – з нею боролись. Андрій не відмовлявся від боротьби. Він став на цей шлях без примусу, добровільно. Однак відпочити від цього запеклого поєдинку він би не відмовився. Дев’ятнадцять років – це ж так небагато. У дев’ятнадцять люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. У дев’ятнадцять років люди повинні мати право на життя, а не вмирати, як квіти, збиті безжальними ударами сліпої палиці перехожого.

 

Їзда верхи

Їхали верхи. Коні чули сталь стремен і кусали вудила. Стриміли сосни, і під соснами крутилась дорога. А ніч була темна, як ліс, і ліс невидимий, як ніч. Дорога м'яка, нев'їжджена, встелена, мабуть, глицею, бо коні стукали рівно і нечутно.

Арсен лизнув свої сухі губи й подумав: «Як соснова кора». Терпкий і гіркий присмак. Губи стиснулись, наче злиплись живицею, язик став шорстким. Захотілось напитися води. Роздмухнулися ніздрі, вдихаючи вистояне в соснах повітря. Воно було чисте, легке й дуже сухе. Звужені очі Арсена звузилися ще дужче. Вони промощували лісову дорогу, сосни й кущі на заворотах, темряву під верховіттям. У руці повід, друга — на автоматі.

Володька їхав поряд, нога до ноги. їх було двоє. Нечутний скрип сідел, сталь стремен у нозі, сталь зброї в руці.

 

Край села

 Край села на сонячному косогорі, неподалік запустілої церкви, стоїть школа, мурована з червоної цегли. Навколо школи — ясени й клени, запалені жовтогарячим кипінням осені. Далі за школою хащі бур'янів, почорнілі соняшники, прив'яле гарбузове огудиння, зачахлі стебла кукурудзи, заплетені сивим павутинням ранньої осені.

Повз школу день і ніч гуде дорога, що веде з тихого села в далекі світи, незвідані й невідомі. Діти дивляться на неї із дивною звабою в очах. їх манить далекий світ, не бачений ними ніколи.

Із пагорба, на якому стоїть школа, видно в долині село. Хати розкидані трохи хаотично. Біля кожної — посаджені дерева і розбиті квітники. У кожній — своє життя, свої клопоти і свої діти. Щоранку топчуть стежинки від отчого порога до школи, яка для них теж стала рідною домівкою.

 

Криниченька

 Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дальня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила виперла із землі страшенну кам'яну велич, поставивши її так, що горішня частина, вистромлюючись наперед, нависала.

Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби складене людськими руками. Навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля, розколовшись згори аж до низу, поставила те каміння сторч. І все те, важко і грізно нависаючи, здавалося, грюкне додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути. А воно так нависало тут сторіччя...

Із-під того величезного каміння десь узялася вода, витікаючи чистою та холодною течією. Трохи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі.

 

Лікуєче джерело

 Отам, де червоніє пеньок, із-під землі б’є джерело. Б’є з джерела вода не проста, як по інших криницях, а цілюща, життєдайна. З того джерела влітку випадало не раз і напитись, тамуючи спрагу. Ви пили, відчуваючи, як нездоланна сила вливається у ваші груди, відчуваючи, що й самі сповнюєтесь віри у своє безсмертя! Добре вам було і водночас страшнувато, що прилучаєтесь до чогось незбагненно вічного, до таємничого, що можна сягнути лише серцем, більше нічим.

А зараз, мандруючи по мерзлу калину, ви йдете через Кістяне поле. І чудно відчувати, що цілюще джерело, що Кістяне поле існують не тільки в розповідях старих людей, а є насправді.

Чудно, та й годі. І чомусь не віриться, хоч страшенно кортить вірити, що саме так було, що нічого не вигадано!

 

Національні символи країни

 «Людина хороша, коли на себе схожа»,— говорять у на­роді. Кожна нація намагається виявити себе і свою суть у національних символах. Гербом України є тризуб, а прапор складають два кольори: жовтий і синій. Який же зміст, яка історія у цих символах?

Зображення тризуба з'явилося дуже давно: його розрізняють ще на монетах київських князів. Ось лише деякі версії походження цього знака: скіфський або ві­зантійський скіпетр, корона, голуб Святий Дух, якір, лук і стріла, шолом, сокира.

У Київській Русі тризуб зображали, вносячи у його форму національні елементи, але зберігаючи незмінною основу.

Яке минуле українського прапора? Синій і жовтий ко­льори ми бачимо на знаменах українських козаків, у козацькому й гайдамацькому одязі.

Краю, де зародилась хліборобська цивілізація, притаманні саме сині й жовті фарби. Золотаві хліб­ні лани і блакитне над ними небо, синя дніпровська або морська вода і жовтий пісок - все це зроду-звіку складало краєвид України. Око українця милували жовті квіти горицвіту й соняшника, голубі пелюстки цикорію, барвінку й волошки. Жовте уособлює вогонь, а синє - холод, це два полюси буття, два кінці осі, нав­коло якої буття обертається.

 

Небо і озеро

Небо було тихе, і озеро було тихе. Небо із своєї високості пірнуло в озерну глибінь, перекинулося, вистелило собою дно, і сонце з-під хвиль пробивалося на світ Небо втопилося, а озеро світило сонцем.

Густа лепеха, низька осока, чорноголовий очерет — все остовпіло від того дива і не зважувалося шелеснути.

Тільки високі дуби, прадавні вартові берегів, своїми верхів'ями діставали середину озера, тягнулися до того сонця, що світило із самого дна, але не могли досягнути, не могли вловити його. А воно йшло по небу, йшло і по дну та заманювало за собою дуби.

Сонце виробляло те ж саме і з соснами, які поодиноко стирчали на кручах.

І все мовчало: ліс, який вибухнув зеленим полум'ям і мріяв; поля, що розлилися повінню колосків і притихли; і Катря на березі озера.

 

Пори року

Навіть пори року змінюються до невпізнання. Часто посеред зими зненацька видається сонячний день. Потечуть струмки, заголубіє небо, і запахнуть бруньки дерев, а у повітрі мовби розіллється образ весни. І вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна. А то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро. І знову дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись від холоду. Ти готовий наставити руки, щоб не пустити передчасної холоднечі.

Та що може людина зробити проти законів природи? Зима вступила у свої права. Ходила господинею полями і лісами, селами і містами, ходила поміж людьми.

Засипала снігами землю, сковувала морозом річки й озера, перемітала кучугурами стежки і дороги. Там, де вчора був шлях, сьогодні без кін ця-краю піниться гостроверхими переметами розбурхане снігове море.

 

Похмурий день

Похмурий день восени. Сиві важкі хмари облягли зусібіч небо, й ноно неначе нагнулося, налите водою, нависло темною покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ міг початися щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком па мокру землю. Пташки розлетілись хтозна-куди, поховались, і іГїдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи із сумної агонії літнього життя, з його минулої краси і сили.

Журливий краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною і роз'їждженою дорогою. Вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови.

Так проїхали з версту попід лісом. Тут ліс закінчився, дорога розбивалась надвоє, а на роздоріжжі стирчала, низько нахилившись набік, стара корчма...

 

Рання весна

 Ранньої весни в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на горбах зеленими табунцями.

Раптом біля самісінького куреня ворухнулася суха бур'янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів: «Пф-пф-пф...» А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами — уся голова якогось підземельника, припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух. «Пфк!» — сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.

Біля куреня в бур'янах і далі в степу було тихо. Аж тоді підземельник підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло двоє очей.

 

Старий пеньок

 Незабаром Улянка вийшла на просіку і раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька, скрутившись, лежав чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Дівчинка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест. Воно тремтінням пробігло по її шкірі. А може, ніякого сичання не було, може, то вітер посвистував у порожнє дугою пенька?

Улянка, зломивши хворостинку, торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво спустився з куща, показуючи своє срібне, в темних цятках черево. ї тут дівчинка тихо скрикнула, бо до пенька з усіх сторін повзли вужаки, їх було з півдесятка.

Але школярка не втекла. Вона стояла, мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, зникали в норі під пеньком. Один хвостик довго ще визирав з нори, немов дратуючи Улянку: «Ану, чи спіймаєш?»

 

 

Урочище

Марися вільно розкинулась у траві. Задивилася на завислі кетяги акації. Пахнуть вони густо, медово. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт, - десь, видно, здалека прилітають за нектаром. Десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов’їв. Невже планета справді прощається з цим сіреньким, самобутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш, для кого? Незвичайний стан переживає душа в цім давнім урочищі. Ніби п’янить самий дух акації, від нього аж  чадієш, умліваєш, поринаєш у безміри  якогось блаженства. Марися  змружує очі, і одразу ніби зникає все, тане. Маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого, обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи. в її запашистих медах... Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся—на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики.

 

 

Хурделиця зима

Як одспіває хурделицями зима і сонечко вгріє землю та води, обирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати від усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, берізок, в'язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків. 

Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого песика Кузьку. Він-бо справді як той жучок, що живе на колосках, — рудий та криволапий.

І йдуть. Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко. Данилові можна перебрести, а Кузьці треба оббігати навкруги, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе.

Тим часом підходять. Данило одмикає двері, промовляючи до Кузьки: «Ну, от ми й вдома, Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...»