А за вікном бабине літо

 

Жовтогаряча осінь стоїть над селом, розкинувши високо над землею блакитні небеса. По садах загуляли молоді падолисти, та ще срібне павутиння літає в повітрі, снує свою дивну пряжу над перелазами.

Настала лагідна пора бабиного літа. Останні сонячні дні такі ласкаві, оповиті сріблястим мереживом, мрійним смутком, прощальним ячанням журавлів, що відлітають у вирій.

На городах уже зібрано гарбузи, викопано картоплю, зрізано капусту на грядках. Тільки де-не-де стоїть сухе соняшничиння й тихо шурхотить, нагадуючи про гарячі дні літа, коли воно цвіло жовтими решетами на городах, просіваючи сонячний пил. Зів’яли, поникли від нічних приморозків квіти біля хат, тільки одні високі синенькі стоять. Їх у народі називають «мороз», може, через їхню стійкість до холоду, а може, через цвітіння, що нагадує голубуватий іній раннього приморозку.

Під стріхами хат дбайливі господині розвішали золотаві качани кукурудзи, жовті гвоздики й кетяги червоної калини. Здалеку, коли глянеш, стоїть така хатина, як молода в осінньому вінку. Стоїть і жде весілля. Може, і справді завітають до такої старости, адже осінь – то найкраща пора для сватання. Щонеділі прокочуються по селу весільною перезвою дружки й бояри, гудуть бубни, лунає весільна музика.

 

Диктант на тему шахи

Кумедні фігурки для доволі мудрої інтелектуальної гри «наро­дилися» в Стародавній Індії приблизно в IV—V століттях. Вони були обов’язковим атрибутом гри «чатуранга», в якій брали учать водночас четверо осіб. До речі, так тодішні мудреці намагалися за допомогою но­винки уникнути воєн…

Кожен мав власне «військо» зі слонів, коней, колісниць та піхо­ти. І справді, навіщо витрачати силу-силенну коштів, руйнувати міс­та і знищувати лани, якщо достатньо зійтися з супротивником за чу­дернацькою дошкою? Ходили учасники по черзі, а кількість зроблених ходів визначалася за допомогою гральних кісток.

На основі старовинних рукописів точно встановити правила чатуранги нині неможливо. Зрозуміле тільки те, що кожний із супротив­ників намагався якнайшвидше винищити інші «армії». Переможець, як ведеться, диктував свої умови переможеним.

Нова гра набула популярності. її невдовзі перейняли сусідні наро­ди і чатуранга пішла завойовувати світ. Приблизно до XV століття в Іспанії шахи набули звичного для нас вигляду, тоді ж усталилися сучасні правила гри.

 

Звичаї українського народу

 

Кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї – не відокремлене явище в житті народу, а втілені в рухи і дію світовідчуття та взаємини між окремими людьми, які в свою чергу впливають на духовну культуру нації.

Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї і мова – ось ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю.

В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити свої дітей звичаїв – то такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові!

 

Інформація народу

 

У далекі-далекі часи поширення інформації між державами, звичайно, було на дуже низькому рівні.

Повільно скрипіли гусячі пера, ретельно виводячи накази повелителів держав. Схилялися над пергаментом літописці-самітники в чернечих келіях і записували всі події, що відбувалися в їхній землі. Скакали гінці в далекі краї, щоб оповістити тамтешній люд про похід на ворога чи про нові закони в державі. Новини тоді, як ви розумієте, з великим запізненням доходили до людей, а багатьох і взагалі обминали. Кожна велика держава жила мовби на окремій планеті, на яку лише вряди-годи з’являлися посланці з інших світів, привозячи з собою дивні новини.

І з’являлися заморські купці з крамом, і розказували про свої краї та звичаї і, безумовно, про ті землі, через які пролягав їхній шлях.

Отака, друзі, тоді була служба інформації. Мов старі немічні черепахи, повзли землею новини. Вони, як кажуть у такому випадку, обростали довгими бородами.

 

Країна у своїй красі

 

Україна… В одному вже тільки цьому слові і для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку й жалю. Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної його зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, у результаті якої – велетенське кладовище. Високі в степу могили та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня… Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон.

Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки. Україна – це змарнілі, обшарпані, голодні люди. Ідуть на панщину, чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть… Україна – це царське та панське безмежне свавілля… Праця до сьомого поту…

Україна – розкішний вінок із рути й барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі. Поема жалю і смутку, краси і недолі.