Виховання

Багаторічний  досвід  виховання юнацтва переконав мене  в  тому, що коли  слово  живе  в  душі  людини,  коли  воно  не  перетворюється  в  лузгу,—  воно  може  стати  могутнім  засобом  самовиховання.  Учіть  хлопчиків  і  дівчаток не кидати  слів на  вітер, нічого не  говорити  «просто  так», задля красного  слівця. Я повчаю  своїх вихованців:

Якщо  ти  хочеш  зробити  ось  так,  але не  впевнений, що  зробиш, ніколи не кажи: даю слово, що зроблю. Краще скажи: хочу примусити себе зробити ось так, примушу себе зробити ось так. І змушувати себе. Як би  не  було  важко,  добивайся  поставленої мети. Десять  разів  перероби, але  зроби  так, щоб не було  соромно перед людьми.

Не забувайте, що процес самовиховання ніколи не йде гладенько, без труднощів. Немає доблеснішої перемоги, ніж перемога над власними слабостями. Пам’ятайте, вихователі юнацтва, що правдивість — це передусім чесність перед людьми  і водночас перед власною совістю. Правдива оцінка  самого  себе — що  я  вже можу й  чого не можу,  як  я просуваюся до тієї вершини самовдосконалення, досягнувши якої, я маю право сказати:  я  господар  своєї  волі,— правдива оцінка  всього цього  є наріжним каменем правдивості й чесності  (В. О. Сухомлинський, 175  слів).

 

Дерево

Дерево вже  зовсім не пам’ятало,  звідки й коли воно  тут узялося.Воно  зелено  самотіло  серед кам’яного  громаддя будинків,  снування машин,  тролейбусів,  трамваїв. Серед шуму,  гамору,  товкотнечі  й  задухи людського натовпу, що накопчувався й відкочувався.

Удень не переставало дивуватися: і куди це так поспішають, чому так галасують? Воно навіть  запитувало про  те людей.

Стоячи  на  цьому  старому  тротуарі  вже  стільки  років,  услухаючись у  людські  голоси,  воно  давно  вивчило  людську  мову  й  могло  б  із  ким завгодно порозумітися. Але його не  хотіли  чути. Всі щось  одне  одному гукали, кудись бігли,  і нікому не було ніякого клопоту до старого дерева  і його слів, які воно вишелестувало з себе голосом сухого запиленого листя. Здавалося, дерева ніхто не помічає.

Стомлене листя вмовкало й німувало до самого вечора. Стемніле місто зацвітало ліхтарями, вітринами  і вікнами будинків. Далеке небо всипалося маленькими  зорям,  а між них плавав ясний місяць.

Дерево  найбільше  любило  цю  завечірню  пору. Його  душа  молоділа й ставала зовсім не дерев’яною. Чутливо, як музику, слухала вона самотні кроки на хіднику, всміхалася назустріч прохолодному вітрові й стискалося в  тривозі, коли чула  з ближніх вікон дитячий плач.

Гасли одне по одному вікна, примружувалися  зорі,  заходив  за темну хмару  місяць,  усе  навколо  запливало  в  солодкий  сон  (М.  Слабошпицький, 190  слів).

 

Диктант для 10 класу зріст знань

 

Чорна нічна вись, означена зірками, така ж сама бездонна, як і вдень. Вона потонула поміж зоряного ластовиння, серед нечутного звучання, яким долинають до твого слуху місячні промені.

Повітря туге, мало не порипує. Тиша навколо іскриться чи то морозними іскрами, чи то місячним промінням, але варто тобі ступити крок, як вона сахається по боках, відскакує в гущавину. Станеш – і тиша теж зупиниться, повернеться до тебе й стоятиме поруч настороженою, чутливою сарною. Здається, варто простягнути руку, й ти погладиш її ніжну тремтячу шкірку.

Чорний ліс, біла дорога, жовтий місяць. Хтось, либонь, іде слідом за тобою, і ти виразно чуєш якийсь кістлявий звук ходи, од якого починає тупо ломити в зубах, од якого болісно судомить душу.

А може, то лише ввижається? Ні, таки йде! Можна не тільки почути, а й побачити, як воно непевно біліє ззаду на дорозі. Це – зима. І стає спокійніше, що в місячному лісі ти не сам, а наодинці з зимою; тобі спокійніше від того, що ти йдеш, не криючись ні від кого, а зима ховається, ніби злякавшись лісової тиші.

 

Дніпро

Одне слово —  і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш  собі життєдайні  сили й жадобу  творення.

Якщо  маєш  у  душі  те  слово…  Не  в  образі  водного  шляху  для  воїв і  купців, не  у  вигляді  повені, що  бурхотить  із  земних  джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв  і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства,  сили  і  здоров’я.

Коли  не  згубив  його,  не  спродав,  не  пропив,  не  зрікся —  у  кожну мить,  висвітливши  у  своїй  душі  цей  символ,  воскресаєш,  як  тлінний Лазар  із небуття,  і стаєш видний світові, мов хрест на церковній бані — святий  і чистий.

Дніпро…

Розділився, монолітний  і  дужий,  досягаючи  столиці України, на ріки, річки, потоки й рукави, ніби стомився довгою дорогою  і спинитися хоче;  обмиває  зелені  острови,  спочиває  у  замшілих  очеретом  старицях, тихою  гладдю  засинає на лебединих озерах, аж поки не допаде до  зелених круч Печерська — та й вирветься на степовий простір,  і благословлять  золотим блиском його нестримний біг до моря суворі шпилі лаврських  соборів  (За Р.  Іваничуком, 182  слова).

 

Зріст знань 10 клас 2 семестр

 

Можна сотні разів читати про те, що таке епос і лірика, наводити хрестоматійні зразки і самому залишатись холодним. І ось раптом тобі перевернула душу пісня, за нею стали віки, в ній обізвались голоси предків, на тебе повіяло безсмертям народного генія – і вже спокійно не можна ні думати, ні говорити, ні писати. І серце твоє, пориваючись до нових просторів, стало тією струною, яка любов’ю бринить до людей.

Так було недавно на Камчатці, коли він, їдучи на нартах, уночі, в сніговому безмір’ї, під фантастичною чашею північного сяйва, несподівано почув: «Козака несуть і коня ведуть…». Чи думав колись у дні Запорозької Січі невідомий співець-нетяга, припадаючи осліплим видом до кобзи, що його пісня від п’янких південних степів дійде до напівзабутої землі холоду і снігу? Але і це не край, а початок її дороги: усе сутнє кожного народу рано чи пізно приб’ється до інших народів і оживе іншим життям на всіх материках! Невідомий співаче, твої вільнолюбні очі вибрав залізом хижий ординець, але не той помер, кого спіткала смерть, а той, хто несе свою душу на торг чи поклін.

Боже мій, що може зробити з людиною геніальне поєднання звука і слова!

 

Минулий день

Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро, стоячи на Володимирській гірці,  я  хвилююся  над  неосяжним  простором,  що  відкривається  моїм очам  унизу,  і в мене  таке відчуття, неначе я — птах, мовби лечу я, розпластавши  руки-крила,  заточую  великі  кола  над  тим  чарівним  світом, який  лежить  унизу.  Колись  наш  пращур  теж  отак  зупинився  на  Київській  горі  над Боричевим  узвозом  і  теж  зазнав,  певне,  отакого  почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору  тому, що  з  неї  найдалі  було  видно,  найліпше  було  виглядати  червоні  лодії, що йшли по Дніпру,  і  чорні  човники  древлян,  які  спускалися по Десні. Хай  там  хоч що,  а  то  був  геніальний предок,  і ми повинні належно оцінити його мудрість.

Коли мені кажуть «Київ», я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу й затінені липами вулиці Печерську, чарівливо-химерну Солом’яну  і Татарку.

Коли мені кажуть  «Київ»,  я бачу,  як рано-вранці квапиться Київ на роботу  на  великі  заводи,  розташовані  на  околицях,  і  в  незлічені  установи —  цю  неодмінну  належність  столиці.  Я  бачу,  який  молодий  наш Київ,  який  він  бадьорий,  веселий  і  життєрадісний  (За  В. Шевчуком, 191  слова).

 

Місяць з року Березень

У кожного з нас своя улюблена пора року. І все ж одна з них навіює особливу радість. Мова, як ви  здогадалися, йде про весну.

Перший весняний місяць нерідко вважають господарем полів та лісів.  Довкола  вже  зникли  снігові кучугури,  заярілі під парким  сонцем цятки талої  води,  на  пагорбах  почала  тужавіти  земля,  прокльовуючись  ранньою  травичкою. Понад вікнами, ощасливлені пробудженням природи, радісно  попискують  синички,  а  табунці  горобців,  зібравшись  у  ватаги, з’ясовують  свої  стосунки.

Березень —  найочікуваніший  місяць  селянина.  Впродовж  усієї  зими  він жив надією про  час, коли  земля прокинеться  од  зимової  сплячки  і можна буде, вдихнувши на повні  груди  теплого повітря, прокласти першу  борозну.  Дбайливі  господарі  вже  напоготові:  полагоджено  вози, чекають свого застосування підвішені під стріхою плуги й борони, приготовлена в лантухах посівна яровина.

Першими ознаками приходу весни вважався посвист байбака. Удосталь виспавшись за довгу зиму, звірок, відчувши тепле проміння весняного  сонця,  вилазив  з нірки,  ставав на  задні  лапки  і, нашорошивши  вушка  та  піднявши  вгору  писок,  голосисто  сповідав  про  прихід весни.

Другою  прикметою  приходу  весни  був  приліт  з  теплих  країв  вівсянок — найперших перелітних птахів.

І  все ж  остаточним,  а  відтак  і  справжнім  утвердженням  весни  вважалося  Благовіщення,  котре  припадає  на  25  березня  за  старим  стилем.   (За Л. Скуратівським, 190  слів).

 

 

Мова і мовлення людей

Життя  людини  —  це  спілкування.  Завдяки  мові  вона  збагачується знаннями,  уміннями  своїх  сучасників,  засвоює  досвід  попередніх  поколінь.

Ставлення людини до мови свідчить і про її культурний рівень, і про її громадянськість. Інакше й бути не може, бо мова втілює в собі духовні скарби народу, тому її вивчення, заглиблення в потаємне значення слова і прагнення  до  розширення  та  вдосконалення мовних  ресурсів  свідчать про небайдужість людини до минулого, сучасного і майбутнього того народу, який  її породив. Через мову пізнається людина, виявляється  її моральне обличчя, суспільні та естетичні ідеали. Сама по собі мова не може бути ні поганою, ні  гарною. А от мовлення —  інша річ.

Інтелігентне мовлення передбачає погляд на мову як творчу практику окремих  людей,  які,  спілкуючись між  собою,  зберігають  у  ній  культуру попередніх поколінь  і розвивають  її відповідно до надбань цивілізації.

Інтелігентне мовлення — це чуття мови, націленість на самовдосконалення, внутрішнє прагнення до знань, краси, етики поведінки, манери  ввічливої  розмови.  Якщо  ми  говоримо, що  в  мові  відбито  характер народу, його психічний склад, побут, історію, то в мовленні виявляється в усіх  своїх барвниках конкретна людина.

Духовна  спадщина  українського  народу  цінна  й  багата.  Соціальне й  індивідуальне  в мові  нерозривні,  як  невіддільна  доля  народу  (З журналу, 192  слова).

 

Наставник

Учитель  лише  тоді  має  право  бути  наставником,  вихователем,  коли,  розуміючи й  серцем  відчуваючи  безмежне  дитяче  довір’я  і неминучу  в  зв’язку  з цим  дитячу беззахисність,  владу  свою над  дитиною будує на  цьому  довір’ї  і  цій  беззахисності. Тут  треба  вдуматися,  серцем  вслухатися  в  те, що  ж  це  таке —  безмежне  довір’я? Може,  дитина  свідомо відмовляється  від  усього  особистого,  сліпо  довіряючи  вам,  педагогові; можливо,  вона  все  робить  для  того, щоб  відмовитися  від  особистої  волі, утіх,  задоволень?

Ні, справа стоїть  зовсім не так. Дитяче довір’я, яким би безмежним воно не було,— це довір’я істоти, яка прагне до духовного багатства, багатогранності особистого життя — до багатства вражень, думок, естетичних насолод, до багатства  спілкування  з людьми. Дитині  хочеться, щоб хтось старший, мудрий, який має життєвий досвід, узяв на себе турботу про  її благо. Бережіть, як неоціненне багатство, це бажання. Поки воно є, шлях до дитячого серця перед вами відкритий. Джерело дитячого бажання бути хорошим, якщо хочете, й полягає в цьому — берегти дитяче прагнення до  того, щоб ви  стали другом  і наставником.

Безмежно довіряючи педагогові, дитина серцем відчуває, що  її старший  друг  знайде  вихід  зі  становища,  яким  би нелегким  воно не було.(В. О. Сухомлинський, 183  слова).

 

Осінній сад і його барви

У  тумані  за  вікном  уже  чувся  глибокий  осінній  подих,  наповнений прив’ялим запахом розмоклого листя, гіркуватого прядива давно відцвілих квітів, вогкуватого духу айстр — блимотливих вогників уздовж доріжок. Доріжки посипано піском,  але вже давно не чищено.

Туман  за  вікном  порідшав. На  мене  повіяло  свіжим  запахом  осені: зотлілого  листя,  пожухлого  полину,  дерев, що жовтіли  в  серпанку  тонкими,  ледве  наміченими,  золотіючими  плямами. це  була  осінь,  велика і глибока осінь, красивий руйнівник, хронічний меланхолік і разом з тим безнадійний мрійник.

Я  вийшов  у  сад.  Знайома  алейка  починалася  від  кленів.  Війнуло привільною, трохи спліснявілою тишею, земля пухко лежала, прикрита сумнуватим,  але  по-справжньому  прекрасним  вкривалом:  розкислим, обтріпаними    опудалами  темніли  обвислі  кущі  колись  гарних  квітів, морозом припилило  траву, посріблений  бур’ян м’яко  тонув  у примарному  сяйві.  Ноги  ступали  на  пухкий  килим,  тріпотіли  груші  копійчаними  листочками,  на  яких  ніжними  лініями  виступали  прожилки.

Промокла цегла,  якою  вистелили  доріжку,  розвалювалася на  глинясті, розсипчасті  купки,  і  вапно,  яким  колись  її  білими, нерівними плямами вкраплювалось у  загальне багнисте  тло… Малинові кущі виставляли довгі світлі лози, увінчані самотніми  тригранними литками,  з яких звисали великі, трохи зеленуваті, а більше жовті краплі. Краплини обривались униз, безшумно розчиняючись у напоєній землі… (За В. Шевчуком, 183  слова).

 

Панський двір

У Журавці  панський  двір  стояв  край  села  над  ставком. Просторий панський дім виступав однією половиною в широкий двір, а другою ховався  в  розкішний  старий  садок.  Високий  частокіл  йшов  од  самих  воріт до дому й одділяв широкий чистий двір од садка. На подвір’ї стояли рядками надвірні хати для челяді, возовня, стайня, льодовня, птичники й якісь невеличкі не то хатки, не то повітки, чисто обмазані білою глиною. Здоровий  садок  слався  зеленими  хвилями  за  домом нагору,  скільки можна було скинути оком. В старому садку  зеленіла соковита  трава.

Вишні,  черешні,  груші,  сливи-угорки,  тернослив,  терен  та  дерен —  все росло  густими  купами. Подекуди, на  крутих  горбах,  було  видно неначе здорові  гнізда  з  густих вишень  та  терносливу. Коло  самого дому, під вікнами, росли кущі жовтої  акації, купи мальви. Густий рядок розкішних верб та акації, неначе товста зелена гірлянда, обхоплював панський двір та  садок  скрізь понад  вулицею, поза  великим  током, поза  довгими мурованими воловнями, кошарами  та  стайнями.

В тому домі жив професор Станіслав Ястшембський. Його батько колись мав  свої  села,  але жиди  так  заплутали пана, що він мусив продати села, ледве виплутався  з довгів  і вмер  (І. С. Нечуй-Левицький, 180  слів).

 

Українська вишиванка

Історія народної  вишивки на Україні  сягає  своїм  корінням  у  глибину віків. Дані рхеологічних розкопок та свідчення мандрівників  і літописців доводять, що вишивка як вид мистецтва на Україні існує з незапам’ятних часів. Вишивкою,  за  свідченням Геродота,  був прикрашений одяг  скіфів. На жаль пам’ятки української вишивки  збереглись лише  за останні кілька  століть.

Вишиванням  споконвіку  займались жінки,  які  з  покоління  в  покоління передавали найяскравіші  зразки орнаменту, кольору, техніки. Вишивки,  передаючи  характерні  ознаки  місцевості,  різняться  між  собою орнаментом, гамою кольорів. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується  з чорним, біле  із багатоколірним малюнком.

Вишивкою оздоблювали рушники, жіночий  та чоловічий одяг. Особливої увагу надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів:  з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образ та накривали святий хліб на столі. Рушник є символом, який поєднує людину з  її предками, не дає забути свого роду. Українська вишивка — це  заповіт  далеких  і близьких предків, переданий нам  у  такій своєрідній мистецькій формі. А що ми передамо своїм дітям? Може так статися, що передавати буде нічого.

Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти! (Із журналу, 195  слів).

 

Український рушник

Важливі події, народні свята й обряди немислимі без вишитих рушників, які, крім декоративного, мали образно-символічне значення. Мабуть,  у всьому декоративному мистецтві немає  іншого  такого предмета, який би концентрував у собі стільки символічного змісту. Вишитий рушник — це один з елементів матеріальної та духовної культури, явище, характерне не тільки для українського народу, а й для білорусів, литовців, молдован. Весільні рушники — неодмінний атрибут російського обряду, особливо в північних районах.

Селянина рушник супроводив протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він символізував гостинність, на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Будуючи хату, рушниками підіймали сволока, потім їх дарували майстрам. На рушники приймали новонароджених, з ними проводжали людину  в останню путь. Особливо  важливу роль  відігравали рушники  у весільному  ритуалі.  Рушники  дарували  старостам,  перев’язували  через плече, якщо на заручинах доходили згоди. На заручинах рушником зв’язували  руки молодим — це  було  символом щасливого  спільного життя. Рушники використовували під час проводів на службу як знак побажання щасливої дороги  і найшвидшого повернення. Вишиваний рушник — найдорожчий  подарунок  матері  в  дорогу  синові,  це  пам’ятка  про  дім, побажання  щастя  в  новому  житті.  Вишивання  —  один  з  найдавніших видів  декоративно-прикладного мистецтва  слов’ян. У  своїх роботах народні майстри відбили вічний потяг людини до краси,  зв’язок  з природою. Про це свідчать хоча б назви деяких швів: солов’їні очка, зерновий вивід, курячий брід, баранячі роги  (Т. В. Кара-Васильєва, 208  слів).