Відродження

Два  роки  минули  в  якійсь  духовній  порожнечі,  в  забуванні  рідної мови й поступовому переході на російську.

І от у новорічну ніч 1961 року я сидів самотою й думав: як же я так живу? До  чого йду? Яка  в мене мета?  І надумав писати  художню прозу. І  тут  же  народивсь  якийсь  роман  про  село.  І  я  почав  його  писати  російською  мовою.  Та  я  з  подивом  відчув, що  ніщо  в  мене  не  виходить. Український    матеріал  чинив шалений  опір  чужій  мові. У  моїй  пам’яті виринали  з  дитинства  українські,  полтавські  слова,  вирази,  а  за  ними вставали й люди, які  їх колись промовляли.

І тоді я кинувся писати по-українському, але виявилося, що я й своєю мовою не можу писати. Тоді я взявся за вивчення рідної української мови. Для  цього  я  вирішив  прочитати  якомога  більше  української  прози, виписуючи  слова, вислови  собі до  записника,  і виявилося, що в мене в бібліотеці немає жодної української книжки. «Кобзар» та «Прапороносці» О. Гончара лишилися на хуторі в батьків. І я пішов у бібліотеку, взяв М. Стельмаха й поринув у стихію його мови, його образів; потім перечитав «Прапороносців», потім ковтнув такої озонної мови з «Рідної сторони», «Дочки Стратіона»  та  «Кам’яного броду» В. Земляка, що мені й досі  та його мова пахне полем, лугом, квітами  і ще бозна-якими незбагненними чарами рідної Землі  (Із журналу, 190  слів).

 

Домівка

Напишу я слово про хату за тисячу верст  і за тисячу літ від далеченних  сивих  давен  аж  до  великого  мого  часу  всесвітньо  атомної  бомби. На  Україні  й  поза  Вкраїною  сущу.  Білу,  з  теплою  солом’яною  стріхою, що  поросла  зеленим  оксамитовим  мохом,  архітектурну  праматір  пристанища людського.

Незамкнену, вічно одкриту для всіх, без  стуку в двері, без  «можна?» і без  «ввійдіть!» високонравственну людську оселю. Бідну  і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов  сироїжка в  зелені  траві.

Опишу  її  неповторну  зовнішність,  привітну  й  веселу,  часом  сумну, молоду й  стареньку, чепурну  і  уважну, журливу  і ніколи не  горду. У полі, на  горі й під  горою, на  городі серед квітів весною  і влітку, серед насіння  восени. Насіння  у  ній  і  на  ній  од  стріхи  до  самого  долу.  Здається, щезни вона,  і  спустіє  земля,  заросте бур’яном,  споганіє,  і  світ  стане чорний від  голоду й  злоби.

Опишу  її  внутрішній  образ. Немає  кабінетів,  віталень,  спалень,  де довго  сплять,  і  не  було  в  ній  розпусти  й  лінощів  поразитаризму.  Немає на  стінах фамільних портретів,  і  скарбів нема  в  сундуках,  і  ковані панцирі предків не красуються по  її кутках, бо билися гаразд лицарі — дідки-небораки  без  панцирів  з  одверто  голими  грудьми  (О.  Довженко, 200  слів).

 

Жар птиця

Усе було дивовижним: чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло;  перша  зелень  на  деревах, ще  недавно  похмурих  і  кострубатих,  була схожа  на  хмари  зеленого  диму, що  ось-ось  здійметься  догори. Не  хотілося сідати ні в автобус, ні в тролейбус,  і він пішов пішки, відчуваючи, що його тіло — велика й легка пустка, на яку, очевидно, перетворилася його  недавня  радість,  його  піднесеність  почуттів. Ніжність,  зовсім  недавня, тендітна, ще начебто звучала в душі, але це вже були рештки тієї великої, справжньої ніжності, яка частково перетворилася на попіл, частково  згасла,  а частково  її випромінювали  спогади.

Колись  у дитинстві йому  снилися  сни: він  тримав  у руках жар-птицю, а потім, прокинувшись, навіть відчував на долонях дотик золотого, сліпучого пір’я. Здавалось  іще деякий час, що він зловив-таки жар-птицю,  але  тануло  останнє  марево  сну,  і  приходила  до  нього  сумна  впевненість, що ніякої жар-птиці не було, що все це привиділося, але тепер усе начебто відбувалося у  зворотному порядку.

Вуличний  рух, метушня  чи,  навпаки,  навіть  непоспішливість —  усе це  було  осмислене.  Оглядаючи  вулиці  вечірнього  міста,  він  зрозумів: у передчутті  ночі  люди  прагнуть  не  самотності  чи  суму —  хочуть  бути комусь потрібними  (В. Шевчук, 190  слів).

 

За народом слово

Нещасна,  неправдива  людина,  що  добровільно  й  легко  зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й  горі будує  слово своєї землі. Щасливий  і непереможний народ, що породжує своїх захисників  і оборонців.

Слово — не  значок, не  символ — це  вогонь,  а перефразовуючи  вже відоме:  сорочка  духу  народу.  Вона,  досконало-вишукана  й  коштовнопрекрасна,  невтомно  шита  з  покоління  в  покоління  і  турботливо  передавана  з  роду  в  рід  для  найвищого,  повного  довершення,  що  йому не  буде кінця. Вона  вся  з  гомону полів,  лісів  і морів  отчої  землі, мережана сходом  і  заходом сонця,  гаптована сяйвом місяця  зірок  і переткана калиною, барвінком  і вишневим цвітом. Кожна  її ниточка вимочена в Дунаї, у криницях  і струмках людської звитяги. Вона з блиску козацької шаблі  і невольницького човна. Вона, як напнуті паруси волі, зіткана з останнього поклику воїнів і борців за волю, честь і незалежність. Вона з першого  радісного щебету немовлят  і  тяжких похоронних плачів,  так часто палена спекою, бита  градом  і дощем, але  завжди повна осіннього достигання. Вона  з колискової молодої матері над первістком, уся вона з шелесту  дерева життя,  з  тучі й  грому,  як  з  води  і роси,—  така  українська мова.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло нетлінним з  вогню, як  заповіт  (Б. Харчук, 197  слів).

 

Забутий курінь

Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок,  грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки вітри холодні взимку, друга — на південь,  звідки вітри  теплі.

Гасають  побіля  куреня  й  інші  вітри, шукають,  у  яку  б  то  їм  веселу дірочку  свиснути. Опівніч —  вітри  чорні,  вдосвіта —  блакитні,  в  полудень —  прозорі,  звечора —  зелені…  І  всяк  свою  пісню  виводить  у  дверях куреневих та дірках: чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний,  досвітній,  зітхає  спросоння;  прозорий,  полуденний,  весело свиськає;  а  зелений, вечоровий,  тихо воркоче.

Стоїть  курінь,  старіє. Мох  на  ньому  послався  жовтий  і  зелений, бур’яни  довкола  розкошують,  не  кошені,  не  толочені:  полин  і  вівсюг, ковила  і  молочай,  горошок  і  деревій… А  на  самому  верху  куреневому тополеня  росте  —  залетіло  звідкись  іще  зернятком.  Куди  воно  мандрувало, звідки — хтозна. Приблудне тополеня. Взимку та повесні курінь  відчинено  з  ранку  до  вечора  і  цілу  ніч.  Заходь  у  двері,  лізь  у  вікна-діромахи,  якщо  тобі  дверей мало! А  восени  і  влітку —  зась,  тому що  і двері,  і дірки,  і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж  і впоперек, сітями круглими  і сітями навкісними…  (Г. Тютюнник, 203  слова).

 

Катерина Білокур диктант

Катерина Білокур — видатна постать у нашій культурі. Вона зачарувала  своїми  полотнами  мільйони  людей. Що ж  ми  знаємо  про  цю  народну художницю?

Народилася  вона  7  грудня  1900  року  в  с.  Богданівка Пирятинського району на Полтавщині. У школі не вчилася, але читала багато, беручи  книжки  в  сільських  учителів,  які  допомогли  їй  розширити  кругозір, ввійти  у  світ мистецтва, долаючи  заборону батьків малювати, бо ж  треба  було  обробляти  город,  вести  господарство.  Зреклась  імейного щастя, лишившись самотньою, право малювати виборювала, будучи готовою навіть втопитись  за нього.

Дорослою  дівчиною  вона  почула  по  радіо  в  сусідньому  селі  голос прекрасної  співачки  Оксани  Петрусенко  і,  вражена,  послала  їй  малюнок — відповідь на почуту пісню «Чи я в музі не калина була?», зроблений на  аркуші  з учнівського  зошита.

Намальовані  кетяги  червоної  калини  сказали Оксані  Андріївні  про великий  талант його  авторки.  І  артистка  зробила все, щоб долею Катерини Білокур зацікавились люди, пов’язані з живописом. Від селянської хати  пішла  по  світу  чутка  про  творчість  народної  художниці.  Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, Париж.

Полотна Катерини Білокур —  величальні  пісні  природі,  людині  і  її діянням.  «В Шрамківському  районі  на  черкаській  землі»,  «Сніданок», «Польові  квіти»,  «Натюрморт  з  глечиком  і  колосками»,  «Квіти  і  берізоньки  ввечері»,  «цар-колос». ці  полотна  вражають  самобутністю,  поетичністю,  гармонією  кольорів,  національним  колоритом.

 

Козацька музика

На Січі бувало рідко, щоб зібрався увесь цех, усі двісті п’ятдесят чоловіків. Здебільшого блукали малими ватагами по зимівниках, по ярмарках; невідлучними були тільки литаврники, сурмачі й трубачі. А зараз, обнизавши чотири ряди колод, сиділи просто на землі, стояли під куренем. Попереду, на нижній, найдовшій, колоді — кобзарі й бандуристи, трохи вище — мірники, сопілкарі, скрипалі, а вже далі — волинкарі, трубачі й усі інші, яким Сірко й назви не знав. Піввіку звікував на Запоріжжі, не одні підошви стоптав на цьому майдані, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад усі оці свистілки, баси, кози, дримби, тимпани і бубни. Бо, опріч усього, половина музикантів — сліпці. Цимбаліст був молодий, вибивав шпарко, і плечима підкидав, і бровами підморгував; і троє молодих скрипалів стояли плече в плече, довгі чуби повибивались їм з-під шапок, обличчя мали непроникні, смичками водили, наче шаблями.

Ось разом загули труби, залилися сріблом, різонули, наче гострими бритвами, сурми й умовкли враз, відтак заторохтіли тимпани, розсипали по майдану невидимі горіхи, аж кортіло нагнутися, назбирати їх,— і теж примовкли; гудів тільки найбільший тулумбас, він зі шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишів, та ще пузаніст надимав щоки, й басова труба гухала, ніби Сурський поріг. І яка то музика — сумна і мрійна, золота й оксамитова, ніжна й прекрасна, як сам світ! (Ю. Мушкетик, 200 слів).

 

Краса

Чи  існує  еталон краси  людської? У  різний  час  ідеалом краси  вважали  то  повногрудих  жінок  (згадайте  картини  Рубенса),  то  жінок з осиними таліями й маленькими ніжками, з довгим шиями  і покатими плечима. У будь-якій картинній  галереї можна побачити портрети таких жінок.

Ідеальну  красу  жінки  й  чоловіка  відбили  у  своїх  творіннях  старогрецькі й  римські  художники  та  скульптори. Прекрасна Венера,  стрункий Аполлон, мужній  і безстрашний Геракл.

Краса  людська —  поняття  містке. Краса  обличчя  стає  пустоцвітом, коли  воно  не  освітлене  думкою,  почуттям,  благородством  мети.  І,  навпаки, звичайне за нашим уявленням обличчя здається прекрасним, коли воно одухотворене.

Сікстинська  мадонна  чарує  душевним  порухом,  святістю  материнського почуття. Згадайте Джоконду Леонардо да Вінчі. Ви побачите обличчя без ідеальних класичних рис, її не назвеш вродливою. Але скільки в ній  чарівності! Вона  і  в мудрому, прихильному погляді,  і  в невисловленому  сумі,  і  в  загадковій  усмішці.  З  портрета  дивляться  на  нас  живі очі. Комусь навіть привидівся на шиї Джокоди живий пульс. Саме  таке обличчя  викликає  естетичне  переживання.  Без  внутрішнього  світіння не  було  б ні мадонни Рафаеля, ні Джоконди —  тільки  ляльки,  рекламні  етикетки.

У народі кажуть: обличчя — дзеркало душі людини. Якщо душа прекрасна — прекрасне й обличчя. Тож  вродливої  зовнішності  замало, потрібні ще й моральні цінності.

Усе це —  складові  її Величності Краси  (П. Бейлін, 198  слів).

 

Легенда

Був у матері єдиний син — добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати  не  чула. Виріс  син  ставний,  гарний. Одружився  з  дівчиною  небаченої краси. Незлюбила  та свекруху,  зненавиділа  її. Боялася мати показатися невістці на  очі,  сиділа  в  сінях. Каже  вона  чоловікові:  «Коли хочеш, щоб  я жила  з  тобою,  убий матір,  вийми  з  грудей  серце  і  спали на вогні».

Не  здригнулася душа  сина:  так  зачарувала його  врода дружини.

Пішов  син  з  матір’ю  в  діброву,  наламав  сухого  хмизу,  розпалив вогнище. Убив матір,  поклав  серце  на жар. Спалахнув  сучок,  тріснув, полетіла  жаринка,  ударила  в  обличчя  синові,  обпекла  боляче.  Стрепенулося  серце  материнське,  прошепотіло:  «Синочку  мій  рідний,  тобі боляче? Зірви листок подорожника, приклади до обпеченого місця. А  до  листка  подорожника  приклади  серце материнське… Потім  у  вогонь покладеш…»

Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні  груди,  облив  пекучими  сльозами.  Зрозумів  він,  що  ніхто  й  ніколи не любив його  так  гаряче й віддано, як рідна мати.  І  такою величезною й невичерпною була любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним  і безтурботним, що ожило серце, загоїлася рана. Підвелася мати  і притисла кучеряву  голову до  грудей.

Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони удвох степами широкими та й  стали двома могилами високими  (Із журналу, 200  слів).

 

Мій шлях

Якщо кому не доводилося бувати в південно-східних районах України, коли хто не блукав по шляхах курських і сумських, не топтав стежок землі чернігівської і сіверської — вважай: не знає він свої землі.

Які це благодатні краї, які небачені краєвиди та чарівні куточки!

Лише Тростянецький дендропарк вартий того, щоб до нього не те що їхати, йти пішки, мов до святині, подібно до того, як добирались у свій час богомольці з незвіданих країв до Києво-Печерської лаври. А Качанівський заповідник з його нерукотворними дивами, адже він по-справжньому рівня всім найвидатнішим заповідникам світу.

Чудова, невидана та природна зона, якої не назовеш ані поліссям, ані лісостепом, бо вони тут міцно обнялися, ніби злились воєдино і явили людям щось третє. Таке диво, яке по праву повинно було б мати свою узаконену назву.

Ідеш дорогою, а пообіч степ широкий, такий широкий та розлогий, що не видно йому ні кінця ні краю, тільки й усього, що ось там за пагорбом щось зачаєно притаїлося, може, хмарка підкралася грозова, а може, просто вже інший пагорб витинається. Вийдеш на гору — зирк, а перед тобою — диво невидане. Унизу долина широка розляглася, озеро чи озерце, а може, й звичайна запруда сріблиться. А там, збоку, починається ліс, синій та густий, літніми фарбами переповнений, тягнеться кудись у безкрай (Ю. Збанацький, 200 слів).

 

Неочікувана радість

Тієї ночі випав густий лапатий сніг  і, прокинувшись уранці, княжна Варвара ніяк не могла  збагнути, чого це в  її  завжди напівтемній кімнаті стало якось незвично світло  і біло-біло. Лише коли підвелася  з ліжка і підійшла до вікна —  зрозуміла, що  трапилось.

Все,  все  надворі:  і  земля,  і  дерева,  і  кущі,  і  ближній шлях,  і  далеке озеро  зливалися  у  сліпучій  яскравості.  Лише  будівлі  подекуди  вперто проступали  з  тієї  загальної білизні, прориваючи  гострими  верхами  товсте пухнасте покривало  снігу.

На  тому безкрайньому  засніженому просторі особливо  виразно  виднілась  якась  чорна  рухлива  цятка, що  ледь  помітно  пересувалася  від греблі  берегом  озера. Здається,  то  була  людина. Але  хто  б міг  бродити так  рано  серед  неходжених  заметів?  Звичайно,  впізнати  подорожнього було неможливо, хоч би як пильно придивлятися. Проте якимсь  іншим  чуттям,  не  зором,  а  швидше  серцем  Варвара  здогадалося,  що  то був Шевченко.

Може, по  рухах його,  котрі  вже  легко  вирізняла  з-поміж  безлічі  інших,  мовби  зовсім  подібних;  а швидше —  по  вдачі,  впертій  і  непосидючій.  Кому  б  оце  заманулося  від  самого  рання  брести  серед  заметів, простувати  самотньо по  коліна  в  снігу,  крім нього —  вічно  бентежного й бунтівливого?

То  справді  був  Тарас.  Він  прошкував  од  греблі  понад  озером.  Незайманий  рипучий  сніг  бавив  його,  кликав  вдихати  морозну  свіжість синюватого  простору,  підставляти  груди  крижаному  колючому  вітру…

 

Почуття

Великі виразні очі княжни Рєпніної жваво поблискували. А ще коли Тарас признався їй, що й на далекому Запоріжжі його теж якось застукала несподівана злива й нагадала їхню яготинську зустріч,— Варвара відчула особливу, ще не  зовсім поясниму  збудженість. Вона вірила в прикмети, і віддалено промайнуло, чи не стане Шевченків приїзд давно очікуваною благодатною  грозою  для  їхнього  принишклого  дому,  тією  освіжаючою зливою для неї, що оживить багато чого прив’ялого  і  спустошеного.

Після вечірнього чаю, як завжди, старі князь і княгиня пішли до своїх покоїв, а молоді лишилися у вітальні, стали приневолювати Шевченка почитати щось  із  своїх невиданих поезій. Але Тарас пообіцяв  задовольнити це бажання іншим разом, і з ним так легко й охоче погодились, що Варварі аж не повірилось. Він тримався скромно і просто, однак з  великою  гідністю,  в  нім  не  було  ні  намагання  хизуватися  своїм  поетичним покликанням, ні бажання приграватися під  загальний  тон. Варвара вже бачила, що Шевченко хоч  і відомий поет та художник, а людина проста і  задушевна. Таку  людину можна  одразу  вважати  за  свою,  завжди  приємно  бачити  в  себе  у  вітальні,  можна  залишити  саму  і  не  боятись, що це буде  сприйнято як образа  (В. Дарда, 194  слова).

 

Рідне слово

 

Коли зникає народна мова, народу нема більше! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство нарешті торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер уже про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову – і він ніколи більше вже не створить її. Нову батьківщину навіть зможе створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі?

Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити жоден її жоден природознавець. Воно знайомить її з характером людей, що її оточують, із суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик. Воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ.

 

Тисячоліття

Незахищені  з  усіх  сторін  світу, щомиті чекаючи  тупотіння кінських копит і ґелґоту ординців, ми тягнулися до науки, маючи за культ не лише силу,  а  й  розум  і житейську  мудрість. Дочка Ярослава Мудрого,  Ганна, ставши жоною французького  короля,  вчила  його  грамоти,  а  знаменита бібліотека Ярослава Мудрого була першою бібліотекою в Східній Європі.

Ми  дали  людству неповторну  архітектуру,  дали  дивовижні пісні,  вишивання,  взірці  дипломатії  і  демократії. Княжа жона Ольга правила нами не гірше Святослава. Більшість важливих для держави питань вирішувало народне  віче. Козацька  військова  рада  «турнула»  з посади не одного поганенького  гетьмана, якщо він  замахувався на монархічне правління.

І це — задовго до всіх розхвалених нині європейських демократій, у двері яких ми лякливо  стукаємо  сьогодні:  а мо’, відчинять?

Та ми не дали винаходів  тортур навіть у найжорстокіші й нелюдські часи  історії. Навіть шибениця  і паля — не наші винаходи. А  гільйотина і  кулемет —  тим  більше. Не  забуваймо  про  це,  українці. Ми  натомість дали світові «Руську правду» як еталон майбутніх законів, а наш гетьман Пилип Орлик написав конституцію,  у якій чи не  вперше  у  світі розподілено  владу  на  різні  фаланги,  задовго  до  польської  і  французької,  не кажучи вже про  американську  (За В. Яворівським, 185  слів).

 

Чарівне дитинство

Я  не  приверженець  ні  старого  села,  ні  старих  людей,  ні  старовини в цілому. Я  син  свого часу  і весь належу  сучасникам  своїм. Коли ж повертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту  лише  «помилку»,  яку  роблять  і  робитимуть,  скільки й  світ  стоятиме, душі народні живі  всіх  епох  і народів,  згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу  гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись  до найдорожчих  джерел  дитинства  та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє  її, не будить радості ані людяного  суму. Безбарвна  людина  ота,  яку посаду не посідала  б  вона,  і  труд її, не  зігрітий  теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й  святе моє  сучасне, що  стане  теж для них колись минулим…

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що,  згадуючи  тебе  вже много літ,  я  завжди  добрішав, почував  себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала  ти мені подарунків на все життя  (О. Довженко, 200  слів).

 

Чарівний спів

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 1873 року в подільському селі Білявинці в сім’ї священика. її дитинство та юність пройшли в селі Білій під Тернополем. Квітучі сади, зелені луки, широкі поля, мелодійні народні пісні, що линули над  селом  тихими місячними вечорами,  глибоко  запали в  серце дівчини.

У двадцять років Соломія з медаллю закінчила Львівську консерваторію і, щоб удосконалити вокальну та акторську майстерність, виїхала до Мілана. Навчаючись в  Італії, Крушельницька  з успіхом виступає на  сцені.

Незабаром вона стає примадонною Великого театру Варшави, щороку виїздить на гастролі до Петербурга у складі Італійської трупи, а потім її  запрошують  у Париж  і Неаполь. У  1906  році  артистка  здобуває перемогу в міланській  «Ла Скала».

Співачка виступає у Франції, Аргентині, Бразилії, Чилі, Єгипті, Алжирі  та  інших країнах  світу. Та  де б  і коли б  вона не  виступала,  завжди включала до  своїх програм українські народні пісні.

Протягом свого творчого життя Соломія Крушельницька проспівала десятки оперних партій, її постать овіяна легендарною славою. «Найпрекраснішій  і  найчарівніший  Батерфляй.  Джакомо Пучіні…  1904 р.»  цей напис зробив великий композитор на своєму автопортреті, подарованому славетній співачці Соломії Крушельницькій. це вона повернула на сцену його улюблену оперу  «Чіо-Чіо-Сан».

Мистецькі успіхи відкрили перед нею двері всього світу, але вона знала, що  світ  належить  тому,  хто має  Батьківщину,  і Крушельницька  повернулася до рідного Львова  (За М. Головащенком, 200  слів)