Твори на тему зустріч
Твір на тему зустріч
Недавно, у нас була дуже цікава зустріч з професіоналами своєї справи - до нас приходили видавці, які випускають книги. Ці люди займаються дійсно своєю справою, вони випускають серйозну і якісну літературу (художню, пізнавальну) і роблять це з великим ентузіазмом. Їх видавництво приватне, вони його створили самі більше 10 років тому. Дивно, що до сих пір їх книжкове видавництво функціонує, адже видавничий бізнес дуже складний, як мені здається, заробити там гроші вкрай важко, тому що не можна напевно передбачити, чи буде продаватися книга, чи сподобається вона читачам. Та й багато інших факторів, адже зараз не читають, а якщо і читають, то електронні книги, а друковані залежуються на полицях магазинів. Не можна сказати, що книги цього видавництва користуються шаленою популярністю в нашому місті, але все-таки аудиторія у них є. У найбільших книжкових магазинах встановлені спеціальні невеликі стеллажі, на яких і можна знайти книги цього видавництва, я сама їх бачила і навіть гортала книги. Автори, які видаються там, не є популярними, вони живуть серед нас, багато книги є літературними дебютами. Колектив видавництва невеликий - близько 10 чоловік.
Мене дуже вразило, що всі ці люди так віддані своїй справі, що вони так сильно люблять свою роботу. Вона не приносить їм великі гроші, але вони продовжують працювати на благо інших людей. Вони не вибирають книги з популярними тематиками, а видають щось незвичайне, неповторне, чого не знайдеш серед книг столичних видавництв. Ця зустріч виявилася дуже цікавою для мене, я теж хочу знайти свою справу і приносити користь суспільству. Але в той же час я почерпнула для себе, що професію треба вибирати дуже ретельно, щоб вона не тільки приносила душі задоволення, а й годувала. Сподіваюся, я зможу таку знайти!
Твір на тему інтересна зустріч
Майже кожна людина на планеті може згадати в своєму житті цікаву зустріч. У кого-то це - перша зустріч з найкращим другом. У іншого - зустріч з учителем, якого пам'ятаєш все життя. У мене ж все було інакше.
Була середина жовтня. Осінь видалася холодною і вітряної. У середу я повертався додому зі школи і по шляху зайшов в кафе, щоб купити два пончика по десять гривень кожен.
Присівши на лавку всіяному листям сквері, я став насолоджуватися живописним пейзажем, який пестив мій погляд, і ніжним смаком свіжого пончика, який опинився настільки солодким, що з'ївши перший, я вже не міг дивитися на другий і відкусивши від нього маленький шматочок, недбало жбурнув пончик який розчинився в листі.
- Чи не заперечуєте, юнак? - Почув я голос за спиною. Обернувшись, я побачив запитально дивився в бік кинутого ласощі чоловіка років п'ятдесяти. Я байдуже знизив плечима, і незнайомець попрямував до пончики. На ньому був старий плащ, бувалі штани і дитяча кепка з зображенням Людини-павука. Взутий він був у старі домашні капці. Судячи з усього, він був бездомним.
З'ївши пончик, бродяга, висловлюючи подяку, кивнув мені головою і підійшов ближче, простягаючи руку.
- Кирило, - сказав він.
- Павлик, - відповів я і розгублено знизав його руку.
Кирило сів поруч і, глибоко зітхнувши, мовив:
- Ну, ось і пообідав.
- Добре вчишся? - Запитав Кирило.
- Нормально, - відповів я.
- А бути ким хочеш?
- Не знаю.
- Що, навіть не думав ще?
- Ні.
- Я в твої роки хотів вченим стати. Машину часу винайти.
- І що? - Запитав я.
- Закінчив школу, в інститут вступив, постійно працював над створенням цього чуда техніки. За теорією моєї все сходилося, креслення все готові були, почав навіть конструювати сам апарат, готувався почати ставити практичні досліди, та ось ... - він опустив голову і замовк.
І що? Що далі-то? - З нетерпінням зажадав я відповіді.
Бродяга повільно підняв голову і, звернувши свій сумний погляд до неба, сказав:
- Прийшов до тями одного ранку в палаті божевільні. Приходили туди військові, - його руки в кишенях плаща помітно стиснулися в кулаки, - били, наказували санітарам уколи якісь робити. Знущалися всіляко, наголо поголили. Півроку мене там мучили, потім викинули на вулицю. Я додому - там інші люди живуть. Виставили мене за двері; сказали, що все життя там жили. Пригрозили міліцією. Так я і став волоцюгою.
- Але у вас же повинні бути рідні чи друзі?
- Були. А як з божевільні вийшов, нікого не знайшов. Тепер тільки собаки бродячі - мої друзі.
- Як же ви живете так?
- Якось живу. Сяк-так. Двадцять п'ять років вже так живу.
- Приходьте завтра сюди, - сказав я своєму новому другові, - я вам з дому їжу принесу! Мама смачно готує.
- Спасибі, Павлику! Хороший ти хлопець. Обов'язково прийду!
Весь жовтень я приносив Кирилу їжу, а він розповідав мені про свою машину часу, про те, що все це реально і що коли-небудь подорож у часі буде таким же доступним, як політ у космос, а пізніше - як поїздка на автобусі.
Цього понеділка Кирило сказав, що завтра принесе мені креслення своєї машини. Але у вівторок він не прийшов. Не було його ні в середу, ні в четвер, ні в п'ятницю, ні в суботу. А в неділю до нас додому приїхали люди у військовій формі і тато поїхав з ними. Мама весь день плакала, але нам з братом нічого не говорила.
Весь день я думав про те, що трапилося в моєму житті після зустрічі з Кирилом. Ця зустріч змінила моє життя. Мені одинадцять років, але я прекрасно розумію, що відведення батька і мамині сльози безпосередньо пов'язані з моїм новим другом. Я не знаю, чим закінчиться ця історія, але одне для мене стало ясно: я зрозумів, чому хочу присвятити все своє життя!
Твір на тему інтересна зустріч з художником
У минулому році я з подругами була в Москві. Ми просто обожнюємо живопис. Тому, як тільки ми почули про «Російський тиждень мистецтв», тут же вирішили обов'язково потрапити на цю виставку. Там було безліч картин абсолютно різних жанрів. Їх представляли авторитетні художники, а так же зовсім молоді. В рамках цієї виставки організатори провели Міжнародний конкурс живопису. Перше місце в номінації «Класичний портрет» надали молодій художниці Софії Межневой.
Нам її роботи дуже сподобалися, тому ми ризикнули і підійшли до неї познайомитися. Художниця була рада розповісти про себе таким сміливим любителькам мистецтва, як ми. Вона пише натуралістичні і міські пейзажі і натюрморти, пише з тварин, але найбільше вона захоплюється портретисткою. Коли вона творить, вона використовує щоразу різні стилі. Все залежить як від її власного настрою, так і від настрою самої картини. Найбільше Софії подобається писати картини в стилі реалізму. При написанні деяких портретів художниця використовує ню-стиль. Нам же дуже сподобалася робота, виконана маслом, із зображенням хлопця азіатського походження. Його фігура відкривається глядачеві майже на повен зріст, але обривається на стегнах. За фігури ми лише можемо припустити, що його ноги схрещені. Він одягнений в діловий костюм приємного сірого кольору, який чудово поєднується з пастельно блакитною сорочкою. На його руці годинник, однак, вони не особливо виділяються, що не скажеш про яскраво жовтою бутоньєрці. Це натякає на деяку святковість. Хлопець сперся на стіну. З першого погляду ми з подругами подумали, що він розслаблений. Його долоні були діловито засунуті в кишені брюк. Однак самі руки були притиснуті до тіла. Нам здалося, ніби він відчуває себе ніяково. І цей погляд. Нас прикував погляд хлопця з картини Софії Межневой. Він, здавалося, про щось думає чи точніше - про кого-то. Він явно пильно за кимось спостерігав. Картина була цілий метр у висоту, тому, коли Олена мене фотографувала поруч з нею, я стала неподалік. Вийшло, ніби хлопець дивився на мене.
Нас дуже надихнула ця виставка. А молода художниця-реалістка Софія довела нам, що навіть в юному віці можна отримувати такі гідні нагороди за свої творіння. Від неї ми дізналися, що сьогодні реально бути не бідним художником. Коли ми повернулися з виставки додому, відразу ж зайшли в інтернет ознайомитись з іншими її роботи. Серед багатьох нам дуже сподобалися пейзажі. Вона прекрасно малює гори. Вони виходять високими, округлими. Такими на вигляд милими гігантами. Вони не викликають почуття неспокою, навпаки - немов захищають нас від чогось за їх межами. Цю зустріч я запам'ятаю на все життя. Можливо, коли-небудь і про мої роботи будуть писати твори.
Твір на тему зустріч з ветераном
Відбулося святкування Дня Перемоги. Дев'ятого травня ми завжди збираємося всією нашою величезною сім'єю. Я часто бачуся з моїм дідусем. Але в цей раз я бачилася не просто з дідусем - я зустріла ветерана війни. У дитинстві ми просто без розуму від наших бабусь і дідусів. По-перше, вони нас балують. А по-друге, у нас з ними маленькі таємниці від батьків. Ми рідко замислюємося, що вони пережили. І в цей раз я вирішила дізнатися про інше, минуле, життя мого діда.
Мій дідусь народився і ріс в невеликому селі недалеко від озера Байкал серед лісів, гір і озер. Сім'я була величезна, але ж він був старшим дитиною. Йому доводилося важко, адже це були 1920-ті роки - час першого голоду. Для того щоб продовжити навчання після третього класу, йому треба було пройти десять кілометрів до сусіднього села з більшою школою. А після школи треба було допомагати батьками: наколоти дрова, зібрати в лісі ягід і грибів, поняньчитись з братами. А ще на ньому була вода з колодязя та коров'ячі стійки і корм. Тим часом моя прабабуся і прадідусь з ранку до вечора працювали на полях. Зерно в цій місцевості видобувалося з великими труднощами. Вирощували картоплю, капусту, турнепс та ріпу, зрідка рибалили. Корови давали молоко, а бика на зиму забивали. Так і жили на велику сім'ю. Ледве моєму дідові виповнилося вісімнадцять років, він був покликаний в армію. З цього і почалося все найстрашніше. Він став сапером. Боюся уявити, як це страшно - розміновувати ціле поле або міст! Це така відповідальність, адже кожен, хто буде згодом ступати по цьому місцю, може загинути через помилку сапера. «Ніхто тоді не думав про любов, про смерть, - каже мій дід. - Єдине, що вічно крутилося в голові, це віра в порятунок і в справжню боротьбу за виживання ».Уявити тільки, він виявився в чужій величезній країні, в Китаї. Йому довелося перетнути пустелю Гобі, болота і гірський хребет Хинган. А там усюди японські розвідники. Мій дід побував в полоні. Він уже був готовий до смерті, коли наспів командир з ротою і звільнив його та інших полонених. Повернувшись з війни, йому знову довелося пережити голод. А потім відслужити в Німеччині, Камчатці, на Забайкаллі. Але саме такий досвід спонукав дідуся закінчити політехнічне училище, а потім історичний факультет, зв'язати своє життя з людьми, служити партії, борознити простори океану. Не дивлячись на існуючі сьогодні погляди на минуле століття, війну і втрати стількох життів, ми ніколи не зрозуміємо, що пережили ветерани. Але вони вчать нас відданості, віри в людей і перемогу. Вони вчать нас ніколи не здаватися і працювати не покладаючи рук. Розмова з ветераном корисна для кожного. Він відкриває для нас не тільки життя наших бабусь і дідусів, він виховує в нас повагу та вміння дякувати. Адже стільком ветеранам ми не встигли сказати спасибі ...